НАШІ без РАШІ, або Історія про дисфункцію телебачення

Свого часу я вихопила з рук мами книгу, яку вона була готова пустити на «розтопку». Насварила її, і не дарма: у моїх руках лишилося 157 сторінок добірного українського гумору від письменника-сатирика Миколи Білкуна. Не чули? Дуже шкода.



Українців, як ви пам’ятаєте, постійно кпинять за українську літературу, яка до кладовища швидше доведе, ніж до розради серця. Це приклад того, як нас однобоко розглядають, висвітлюючи то шо треба (комусь), никаючи по кутках розумний приклад української сатири. Мудрої. Дотепної. Безжальної та об’єктивної.


Словом, до чого я веду? Та до того, що поки ви робите рейтинги «Дизель-шоу», «Вечірньому кварталу» та «Вар’ятам», покайтеся та знайдіть в ютубі вечірнє шоу «Наші без Раші. LIVE» від «Колеги студіо». У вас буде гарна нагода переконатися, що український гумор не ледве дише, не замовляє собі домовину та гранітний пам’ятник. Він ще зможе вас зарядити на щастя-здоровля і многая літа! Якщо не так, то прийдіть у коментарі і плюньте межи очі, хіба вас вчити треба!